Головний Герой: найкращий фільм про Сансару? (Maelinhon)

Доброго часу доби всім.

Одразу оголошення для спойлерних істеричок: стаття розкриває багато сюжетних ліній та епізодів фільму! Метафізичний кіноогляд фільму «Головний герой».

Незважаючи на те, що мій сайт і проект присвячені метафізиці та історії тонкого світу, я звернула увагу, що нашій аудиторії дуже подобаються також і «легкі» пости з оглядом чогось художнього, але в зрізі тієї ж таки метафізики. Простіше кажучи, що б його такого подивитися або почитати, де б цей незвичний бік був поданий коректно і цікаво? Так би мовити, розважальний контент без відриву від саморозвитку. Ми тут вже рецензували фільми жахів і трилери, і гідні, і погані, тому давайте урізноманітним список та розглянемо щось більш екзотичне. Сьогодні буде легке чтиво про вкрай неординарний фільм, який багатьма був сприйнятий як блокбастер з дивним сюжетом, але я особисто вважаю це «легке» кіно набагато глибшим і складнішим, ніж усі «вумні» претензійні фільми останніх років разом узяті. Це – найкраща алюзія на щільну частину системи Сансара, яку я бачила у кіно – саморозвиток 2-го рівня. В дечому він набагато цікавіший і ідеологічно чистіший навіть за культову «Матрицю».

Взагалі, велика проблема «серйозного кіно» в тому, що воно часто не витримує ваги власних амбіцій і перетворюється або на нудне одноманіття (як «Прибуття»), або на нелогічне марення (як «Реінкарнація»). Чому так? Тому що в сюжеті завжди є якась ідея та посил, може бути навіть мораль, але якщо пхати ці теми глядачеві чи читачеві прямим текстом у лоб, то це не працює. Серйозний фільм не може бути серйозним у подачі. Щось має залишатися легким, або ідея, або подача. Нам потрібно втягуватися в конфлікти персонажів, співпереживати їм, можливо десь навіть сміятися, і через усе це, через почуття та емоції, ми отримуємо той самий сенсовий меседж. І ось в ньому вже можна від души фарширувати аудиторію ідеями, концептами та думками.

Не в кожного виходить.

Якщо говорити простіше, то кіно і книги повинні фокусуватися на сюжеті та героях, а не на подачі серйозних ідей з кам’яним обличчям і в дуже повільному темпі. Буде цікавий сюжет – ідея сама підтягнеться. І ось тут виходить парадокс: на перший погляд легкі, нехитрі фільми, часто несуть набагато яскравіший, цікавіший і цінніший смисловий та етичний посил, ніж ті, які відкрито про це посилання заявляють. При тому, що вони навіть не позиціонувалися, як фільми з якимось посилом. Супергеройське кіно часто експлуатує теми дружби та самопожертви («Месники», «Вартові Галактики»). Трилери та фільми жахів – відчуження від сім’ї чи соціуму (будь-які про чудовиська та трансформації в них), хвороби («Муха»), теми насильства та аб’юзу («Демон усередині», «Спліт»), вмирання традиційних цінностей («Плетена людина») тощо. Драми так взагалі прямо експлуатують ці теми, наприклад, є крутий фільм про те, як людина «поступово зникає», коли вбиває у собі емоції та почуття, – Пісочна Людина (2011). Переглядаючи їх, ми у фоновому режимі отримуємо якусь ІНШУ інформацію, дивлячись при цьому на погоні, перестрілки, монстрів, відносини тощо. Саме так це працює. Часто глядачі навіть бачать у фільмах ідеї, які туди й не закладалися, просто вони якось самі цікаво склалися із подій. Наприклад, фільми про зомбі порушують цікаве питання: а що таке особистість, і чи потрібне самовдосконалення? Завдяки чому ми розуміємо, що ось це тіло, яке начебто живе і рухається – це вже не наша знайома людина, і що всередині м’яса її немає?

Нещодавно мені трапився фільм, який, на перший погляд, просто дуже хороший, веселий і незвичайний науково-фантастичний блокбастер, але якщо зазирнути глибше і подивитися, що там на тлі… На тому тлі я його 8 разів ставила на паузу, йшла на балкон і там то нервово курила, то кричала в бік лісу, то знову курила. Тому що це кіно із вау-ефектом у всіх напрямках. Мова йде про фільм «Free Guy», 2021 (у дубляжі – «Головний герой»). Звичайно, в кіно «кожна дупа побачить щось дуже своє і особисте», і можливо творці нічого такого не мали на увазі, але по деяким натякам та жартам, мені все ж таки здається, що з інтерпретацією алюзій я не помилилася.

Фільм про систему Сансара – її патерни, сильні і слабкі місця, про творця її щільного варіанту і про те, як утворюється усвідомлена особистість. Місцями фільм прямує в майже неприкритий даосизм і навіть буддизм, хоча нічого з переліченого там прямо не звучить. І поданий він вкрай іронічно і весело, те саме кіно з приємним і теплим присмаком.

Починається фільм із того, що ми бачимо звичайний день звичайного клерка у банку. Він встає вранці, снідає, годує рибку, одягається, дорогою на роботу заходить у кафе і бере собі каву з молоком та цукром, а потім йде працювати. І так щодня. Таке собі колесо Сансари – день за днем, його графік розписаний щохвилинно, включаючи навіть зустрічі з друзями та відпочинок. Але ми швидко помічаємо, що герой говорить одні й самі фрази, люди навколо теж говорять одні й самі фрази, повторюють дії за шаблоном і навіть однаково одягаються, що створює відчуття неприродності. У світі все йде стабільно, поки герой раптом не ЗАМИСЛЮЄТЬСЯ. Він уперше випадає з патерну і ловить себе на ДУМЦІ, що хотів би випити якоїсь іншої кави, а не такої, як завжди. І коли він замовляє її дорогою на роботу, світ навкруги наче зупиняється. Люди обертаються на нього, бариста не розуміє, що він каже, а звичні фрази та дії починають раптом здаватися йому дивними та чужими.

Далі – цікавіше. Герой бачить дівчину своєї мрії і наважується зійти зі звичного маршруту робота-дім-кафе-робота, і піти за нею. Оточуючі люди одразу намагаються наставити його на правильний шлях, вони не розуміють, що за небезпечне безглуздя він вигадав? Все ж так йшло добре і стабільно! Але Героя все більше починають дратувати навколишні реалії. Він починає бачити коло Сансари і починає ставити запитання – чому люди постійно говорять одне й те саме? Чому ходять одними маршрутами? Чи можна ходити іншими, одягатись інакше, говорити інакше? Хто придумав ці фрази та однакові сорочки у всіх? Як так виходить, що люди в чорних окулярах можуть рухатися куди і як хочуть, а решта наче ходять тільки прописаними дорогами?
І герой фільму, викликавши бурю жаху та обурення у оточуючих, краде такі окуляри, починаючи бачити світ без патернів. Говорячи мовою метафізики, Хлопець випав із ментального поля і почав думати, ходити і діяти окремо і самостійно, а це кроки на вихід з колеса Сансари. Він іде за дівчиною і вона розповідає йому, що він знаходиться всередині комп’ютерної гри, де він – NPC, тобто неігровий персонаж, який просто виконує задані шаблони. А довкола є цілий величезний світ, населений тими, хто вигадав цю гру, і створив персонажів у ній такими. Він ставить і отримує питання з чого почати саморозвиток. І він його починає….

Ви вже почали волати? Далі більше. Виявляється, що гру створили два гіка-студенти, виключно з добрими намірами, і вона спочатку була розрахована на побудову штучного інтелекту і світу, що саморозвивається. Де жили б думаючі персонажі, які мислять, прагнуть розвитку, будують свою реальність і особистість. Але ідею та вихідні коди нахабно заграбастав багатий дядько з великої корпорації, і перетворив гарний прогресуючий світ гри на якесь гетто з насильством, агресією та купою немислячих, автоматичних NPC. Місце, куди думаючі просто приходять випустити пару і зайнятися чимось поганим, тобто тим, чим не можуть займатися в реалі. А таких NPC мільйони, їх спокійно можна вбивати і робити з ними що завгодно, вони безсилі проти гравців, а після смерті просто відновлюються у грі з вихідних даних, не пам’ятаючи себе і своєї чергової смерті – нічого не нагадує? Це ж чиста Сансара – колесо нашого життя.
Ну ось тут ви вже точно повинні почати кричати, як птеродактиль у шлюбний сезон!

Що ми бачимо? Система, умовно звана Сансара – це величезна, просто велетенська система енергетичних магістралей, які вибудовують всі умови життя всіх істот у всіх світах. Тобто вона забезпечує їх тіла, психіку, положення у просторі та часі (і його хід), можливості, взаємодії та ще мільйони пунктів. Система не погана і не хороша, вона просто забезпечує життя та його баланс, даючи можливість кожному розвиватися та отримувати від світу віддачу за свої дії (і хорошу, і погану). Вся система спочатку була тонка. Потім з’явився такий собі Антуан … у сенсі, Ігве\Яхве, і наче обмежив частину цієї системи від загальної.

Створив систему у системі.

Мова про Сансару щільного світу, яка населена щільними людьми та іншою фауною. Основна фішка цієї системи в тому, що всі в ній – неігрові персонажі. Тобто кожна неусвідомлена людина в системі – це просто набір файлів, в якому прописано, що вона має говорити, що має думати і робити, як жити, куди ходити і які мати проблеми. Людина народжується, відведену кількість років життя катається по прописаних рейках, вмирає, народжується знову, і так доти, поки вона раптом не захоче кави без молока. І тоді система кидає всі сили на те, щоб відвернути NPC від «дурних» думок і за будь-яку ціну повернути його на рейки та алгоритми. Для системи особистий саморозвиток юніта, як червона ганчірка для бика.

А оскільки систему створювали гіки та технарі, то Сансара парадоксально оперує тими самими одиницями – алгоритмами, патернами, графіками, файлами та базами даних. Всі ці одиниці, у певному вигляді, були придумані за мільйони років не лише до появи комп’ютерів, а й самих людей.
Ці бази даних і патернів щільної Сансари називаються Ментальним полем. Ментальне поле є конгломератом даних та інформації, яка наче висить у просторі і її ніби «знають усі». Треба жити ось так, треба робити це, я такий-то і такий-то, хочу того-то, говорю такою мовою, живу в такому то будинку… І вся ця інформаційна жуйка щодня тоннами пролітає через мізки кожного, не викликаючи жодної рефлексії. І так з’являються люди-NPC. Вони начебто живі, розмовляють, щось роблять, кудись ходять, але з точки зору «персонажів в окулярах» – вони просто рухаються за алгоритмом, прописаним системою. А не за своїми власними. І, що цікаво, у фільмі герой пропонує своєму другу окуляри, але той відмовляється зі страху, оскільки в його патернах не прописано, що він міг би їх надіти.

Хочете побачити патерн і те, як виглядають неусвідомлені люди для сутностей? Знайдіть якогось фанатика і задайте йому питання щодо предмету його фанатизму (релігійні, дітоцентристи та яжматері, поцреоти, взагалі, будь-які). Він вам впевнено видасть текст. Потім поставте йому питання на тему, але незручне. Він насупиться і … повторить свій текст, можливо іншими словами і з добавками інших патернів. Залежно від ступеня тупості вашого візаві, він кожного разу буде тягти цей віз і злитися, чому ви не розумієте і не приймаєте його. Він не думає про сенс сказаного, він не розуміє, що повторює кожен раз те саме, він просто промовляє те, що «по темі» є в базі даних ментального простору. І вони це повторюють так, ніби ми цього не знаємо. Ми знаємо, що там у менталі плаває (і не тоне), від повторення воно краще не робиться. Виловіть ще пару юнітів, повторіть операцію. Вони викладуть вам той самий текст (!), з тим самим посилом, іноді і тими ж (!!) словами. Звучить це моторошно, насправді, коли різні люди говорять те саме, але якщо ви хочете бути хлопцем в окулярах, то вам корисно подивитися на патерни ментального поля в реальності – всі живуть у колі і рухаються по колу. Тоді ви, швидше за все, поставите собі питання – а як вийти з кола Сансари?

У фільмі «Головний герой» є епізод, де Хлопець висміює персонажа, який постійно втрачає кішку і щоразу видає одну й ту саму фразу з цього приводу, навіть не намагаючись її осмислити або якось вплинути на ситуацію. А у фіналі головному віртуальному лиходію не встигли прописати весь текст і він несе нісенітницю, але з дуже грізною інтонацією. О, привіт, даосизм. Здається, ми тебе щойно перевинайшли. Тому що приблизно так просвітлений, за мірками метафізики, бачить звичайних людей і їх направляючі спиці, які стирчать у них із дупи. Вони так само повторюють фрази та думки з менталу, потім їх повторюють у телевізорі і так по колу.

Крім відсутності мислення, ці люди не мають і особистостей. Так, вони мають якусь зовнішність, ім’я в паспорті, якісь смаки, але ці параметри також просто прописані системою. Свої власні вони не створюють і навіть не знають про таку опцію. Неусвідомлена людина має ім’я, але що це за ім’я? Набір букв, вигаданих його NPC-батьками? Ну, така собі назва для особистості. Людина не обирала це ім’я, воно з нею та її особистістю не співвідноситься. Ім’я – з бази, уподобання та погляди – з бази, все – з ментального поля, і майже нічого – від себе. Багато хто заперечить, що я ж живий, я люблю борщ! Все так, але й хлопець «любив» каву з молоком.

Саме в ці питання та нюанси і впирається свідомість у метафізичному плані! А не в те, які патерни із запропонованих вибрати для себе, на чому зрубує до 99% тих, хто вирішив спробувати вийти за межі. Вони хочуть якогось саморозвитку, трохи піднімають голову, щоб відразу потрапити в інший патерн, або почати між собою сперечатися, який патерн краще. А треба жити без них і за їх межами. Тільки так встановлюється особистість, зір, чітке Его, рівні та будь що ще.
У фільмі є момент, де героїня, вся така яскрава, нетутешня, зі своїм ім’ям, рисами та особливостями, яка розмовляє не за шаблонами, ставить герою питання: хто ти? Вона чекає, що він назве своє справжнє ім’я, якісь дані, звідки він, хто… Але він губиться і навіть не розуміє суть питання. В якому сенсі хто я? Я – це я. Я… е-емм… я хлопець у синій сорочці, я… Блін, а реально, хто ж я?! Саме з цієї дилеми починається конфлікт фільму, тому що герой розуміє, що відповіді на це питання він не має. Та й його самого теж – немає. І він починає буквально створювати себе, свої цілі та свою історію. І виходить, що тільки він один з деяких причин раптом «прокинувся» і почав думати. І по суті запитав, як вийти з Сансари? У фільмі ці причини озвучені, але не буду спойлерити всі лінії сюжету. Sapienti, як кажуть, sat…

Я не граю в комп’ютерні ігри, мені взагалі нецікаве таке дозвілля. Тому я зазвичай і не оперую метафорами з цієї сфери життя. Але мені дуже сподобалося те, як ними оперують творці цього шедевра, подаючи відому мені інформацію в невідомому для мене обрамленні. І хоча фільм має деякі проблеми з подачею, вона навмисне надто «хепі-ендна» і позитивна, навіть засолодка, але в сюжетному та смисловому плані він неймовірно яскравий і гарний. Одним словом, раджу. Інтерпретувати такі складні концепти можна по-різному і під різними кутами, але в будь-якому випадку таке кіно – як ковток свіжого повітря та ідей серед безкрайнього поля заїжджених кліше. Так, NPC теж знімають кіношки, і теж за патернами.

(c) Maelinhon\Матеріал проекту Маргінальна Метафізика

PS: Якщо вам цікаві незвичайні інтерпретації кіно та розбір фільмів за теоріями літератури та кінематографії (причому так, щоб це було смішно та цікаво дивитися), то дуже раджу канал ANOIR Ануара Тлегенова. Там, звичайно, не метафізика, але теж неординарні зрізи аналізу та свіжі ідеї для літераторів та сценаристів.