Метафізичне Кіно: «Заклинання Джина»

Світ збожеволів, ментал переповнений войовничими суперечками, новини – кривавими бійнями… Давайте, як справжні маргінали, поговоримо про кіно. Саме час. Треба ж комусь про нього говорити? Легке чтиво серед важкого періоду – як ковток повітря у повній задусі.

Я дуже люблю фільми жахів. Ось просто обожнюю цей жанр! Не знаю, чому вони мені так подобаються… Вони мене не лякають, швидше працюють як освіжувач для психіки. Обнулило, струснуло і стало приємно, наче вийшов на свіже повітря. Я передивилася всі жахи, трилери і навіть фільми суміжних жанрів, які виходили по світу з 1940-х років. Від класики типу Хічкока або японських кваїданів 60х до поп-висерів типу «Астрала», від найрозпіаренніших жахів типу «Воно» до арт-хаусного та азіатського трешу, про який чули лише пасіонарії жанру. Словом, якщо ви спитаєте мене про рандомний фільм жахів, швидше за все, я його бачила.

В основному вони тупі і шаблонні, але трапляються і справжні коштовності, які реально лякають і дбайливо ставляться до тонкого боку життя. Є гарне «біологічне» кіно, наприклад «Дещо» Карпентера та його приквел, обидва фільми страшні просто до чортиків, туди ж – «Живе», «Затока». Є гарне містичне кіно – «Демон Всередині», «Порожня Людина», «Посмішка» (шедевр про лярву), всякі соковиті інді-проекти типу «Діббук» або «Оленячі Роги», японські і корейські хорори типу «Прокляття», «Червоні Туфлі», пост-хорори «Ганзель і Гретель», «Ре-Цикл» та «Аномальна Краса» (і взагалі творчість братів Пен), тисячі їх… Про них я вже писала кілька оглядів, не будемо повторюватися.

Сьогодні мова про погане кіно. Причому погане не з погляду кіномистецтва (у цьому плані фільм дуже непоганий, парадокс), а саме з метафізичною. Поговоримо про – не побоюсь цього слова – нацистську кінострічку «Заклинання Джина» 2021 року. Це офіційно найгірший містичний фільм, який я бачила у своєму житті, причому він настільки жахливий, що я дивилася його півроку тому, а п’ята точка моя палає досі. Можете собі уявити, наскільки він повинен бути поганим, що після всіх цих років перегляду жахів з покер-фейсом, у мене від чогось спалахнули сідниці. А я бачила багато добірного шлаку, повірте.

Заразом я розповім вам маленький клаптик історії Стародавнього Риму, на якому, з незрозумілих причин, досі тупцює майже весь жанр західних хорорів.

Фільм «Заклинання джина» – типовий камерний жах, де дія відбувається в одному будинку, а саспенс наганяється не спецефектами, а вмілою грою світла та тіні, звуками та емоціями. Це добрий підхід до фільмів, він мені дуже подобається. Схожий за стилем фільм «Діббук» (2019р.) грає на тому ж самому і відбувається в одній квартирі, того ж напрямку і шедевр «Окулюс». От тільки їх дивитись страшно, а «Заклинання джина» – гидко. Зараз поясню чому. А ще підірвало мені п’яту точку те, що актори у фільми підібрані напрочуд добре, особливо головний герой, маленький хлопчик на ім’я Ділан. Хлопець справді чудово грає і йому реально співпереживаєш. Тим гірше згодом усвідомлення, в яке лайно нас втягнув режисер, причому розкриває він це фактично в останній хвилині свого творіння.

Фільм має досить примітивний сюжет. Чоловік, який працює ведучим на нічному радіо, переїжджає до нової квартири після страшної аварії, в якій загинула його дружина, а їхній маленький (приблизно 10 років) син залишився глухонімим. Ми одразу бачимо, що ці двоє дуже близькі і підтримують один одного в горі: тато розмовляє з сином, обіймає його, вони ладнають один з одним. При цьому син усіма силами намагається полегшити життя сумуючому татові, і сам розбирає всі речі в новій квартирі, поки він на роботі. Це і є зав’язкою сюжету: при розпаковуванні мотлоху, Ділан знаходить забуту мешканцями чОрну-чОрну книжку страшних чаклунських заклинань. Усі ми іноді забуваємо у шафі такі книги, з ким не буває?

Жарт про відкриття чОрних-чОрних книг з гравюрами вже настільки баян, що навіть згадувати цей троп – саме по собі баян. Ця сцена ультимативно добре обіграна в «Уоллес і Громміт: Прокляття кролика-перевертня», де вікарій замість чаклунської книги помилково показує свій порно журнал з черницями. Раджу глянути, це нереально гарний анімаційний шедевр. Але, на жаль, плід сінематографа, який зараз обговорюється, це не творчість геніальної студії Ардман, тому з чОрною книгою все дуже погано.

Спочатку Ділан бачить якийсь каламутний текст, казна про що, гравюри а-ля «Дев’ята Брама», знаки зодіаку (?) і планет (?!), а потім, ой вей, страшне стародавнє чаклунство – Колесо Року! На цьому моменті я ставила паузу, щоб кричати, тому що Колесо Року – це схема точок зміни сезонів та входу-виходу Ци в атмосферу. Мабуть у всесвіті, де мешкає режисер, знання про зміну зими на весну є страшною окультною таємницею для обраних. Так чи інакше, далі Ділан знаходить ні до ладу, ні до прикладу вписане в книгу таїнство: виклик джина для виконання бажання. З такої книжечки, де і колесо, і зодіак, і джини, сам Папюс би охренів, але режисеру все здається логічним. Яке бажання може відчувати дитина-інвалід, яка втратила слух і голос? Ні, не набір Лего. Ділан, натхненний тим, що може знову повернути собі голос, береться за ритуал для розумово відсталих орангутанів, з чого і починається весь заміс.

Кіношному джину, судячи з усього, дуже зле і він страждає на розлади психіки, тому що ритуал нагадує гру в шаради в психлікарні. Треба запалити свічку, потім щось там прочитати, відрахувати скількись часу, потім почнеться година, о котрій треба щось там… Загалом, складна система якихось дій ритуального характеру, в які я не вникала, але через які весь хронометраж фільму пацан тільки й робив, що дивився на годинник, засікав секунди та відраховував хвилини.

Поки головний герой все це робив, у мене назріло перше закономірне питання: цей Джин – ідіот? Давайте уявімо цей вінегрет з його боку. Лежить такий джин там десь у себе в пісках Давом Кхама, чілить. Раптом йому на смартфон приходить повідомлення (чи як це відбувається?), що в Нью-Джерсі якийсь хлопчина зробив ритуал, і є приблизно 20 секунд, щоб туди дістатися. Бо там же все, блін, на час! Секунду прошляпив – і все, ритуал пішов цією самою … Джин чортихаючись вскакує в штани, бере секундомір… Ні, ну а як? Якщо там все НАСТІЛЬКИ зав’язано на правилах і часі, то джин зобов’язаний цей час десь відстежувати, отже всі півтори години шизо-саги він повинен, зі свого боку, дотримуватися цих правил і враховувати час. Значить, у нього повинен бути якийсь прилад для відстеження.

Якщо все це уявити, далі дивитися цей цирк складно, тому що дуже смішно.

Далі весь хронометраж фільму неадекватний джин кошмарить хлопчика, перетворюючись на мертвих людей і ганяючи того по квартирі з метою вживання в їжу. Він поводиться як агресивна, неадекватна тварина, гарчить, повзає рачки, нюхає повітря тощо. Це показано досить добре, тобто, по-перше, монстр постійно підбирає якісь нові обличчя, по-друге, цікаво подано елемент глухоти хлопчика. Подібні фішки любить ще геніальний Майк Фленеган, і краще б я подивилася що-небудь із Фленегану!

До режисера дуже багато питань. Якщо цей джин такий всемогутній, то на який грець йому ці правила, книги, відлік хвилин? Що буде, коли він їх порушить? Ну от не встиг він там на 1,5 секунди, і що? Його Верховна рада джинів засудить? Прийшов би та зжер. Якщо захотів, звичайно, бо навіщо йому надягати штани, теліпатися на інший кінець світу, щоб там півтори години грати в хованки на час з якимсь глухим пацаном? Йому НАСТІЛЬКИ нічого робити? Ну окей, припустимо він любить потриндіти, але якщо він прийшов просто зжерти когось, то навіщо йому саме цей пацан? Він може зжерти будь-кого іншого, або напасти уві сні, або купити в супермаркеті рульку, врешті-решт… Ця біганина не має сенсу ні раціонально, ні метафізично, ні взагалі. Як і дотримання правил.

Наприкінці джин перетворюється на мертву матір Ділана і продовжує гастрономічний тур квартирою, намагаючись вкусити того за ногу. Година закінчується, джин програв і змушений піти. У цей момент з роботи повертається батько Ділана (хоча він поїхав на всю ніч, а минуло 2 години), і джин просто вбиває татка, забираючи у нього попутно голос. І, гидко регочучи, віддає його охрінівшому Ділану, який власне голос і замовляв, але тепер він дабл-сирота, ще й з енурезом після побаченого. Це відбувається буквально на останній хвилині фільму і перевертає його і так проблемну суть із ніг на голову.

І от поки я не розпочала, вам нічого тут не тисне? Не мозолить очі? Добряче подумайте про такий кінець фільму, а я поки що розповім вам про одну погану людину із Стародавнього Риму.

Жив був у перші століття такий дядько на ім’я Юстин, нині відомий як Юстин Мученик, хоча йому просто відрубали голову і ніхто його не мучив. Я б на місці римлян його живцем на стрічки порізала, але так чи інакше, у монотеїстів він вважається мучеником. Відомий персонаж, знаменитий насамперед тим, що все життя намагався натягнути сову на глобус і в кожну дірку в грецькій філософії впхнути Яхве. Навіщо – незрозуміло, бо в нього вийшла класична шизотерика із абстрактними посиланнями. Хлопець мав шикарну освіту, вивчав класичну античну культуру, літературу, філософію, навчався у стоїків. Але зліг жертвою пропаганди самі знаєте кого, і з того часу його праці нагадували той анекдот про студента сільгоспу, який вивчив тільки квиток про бліх і всі відповіді зводив саме до них.

У широкому розумінні, цей поц придумав концепт (ну, або як мінімум, першим його описав), згідно з яким тонкий світ є цілком дуальним: є добрий бозя Яхве, його син Єгошуа Яхвевич та їхні лізоблюди. І є ВСІ ІНШІ. Так ось ці всі – це зло, причому без розбору на види, ранги та персоналії. Просто ЗЛО. Злісне зло, яке творить зло заради зла і гидко регоче, бо наскрізь ї*бануте і порочне. Тому будь-які звернення до когось ще, крім Яхве – шлях у пекло, муки та наїбалово, і нічого хорошого з того боку чекати не можна апріорі. Тому зображення духів природи, богів і богинь, взагалі всіх тонких істот, з якими римляни не мали жодних проблем – це підступи Сатани і їх треба знищувати. Бажано разом із творцями. І перші хр-ни, наслухавшись цієї ахінеї, почали люто кошмарити римських та інших скульпторів, художників, і всіх причетних до виготовлення статуй та ідолів. Доходило до вбивств. Що, в підсумку, і стало одним із пунктів, згідно якого Юстину відрубали голову.

Далі з цієї і їй подібних ідей виросла ціла система вірувань, де всіх, хто не належить до Яхве, треба таврувати злом і всіляко обливати помиями. Причому інфернів – особливо. Самі здогадайтеся чому. Це така ж пропаганда, як і скрізь: звинувати ворога в тому, що робиш сам, а потім роби вигляд, що воюєш із вітряками, списуючи всі проблеми на підступні витівки ворогів. Якщо вороги вигадані, їх дуже легко контролювати і зображати боротьбу нанайських хлопчиків. І твоя ідеологія віками житиме в умах довірливих ідіотів, бо я вас запевняю: жоден демон за останні кілька тисяч років жодної людини не образив. Вони тут просто тупо не бувають і з людьми не контактують, тим більше – їм тут взагалі не цікаво. І нічого не потрібно. Але… Ідеальний об’єкт маршрутизації ненависті громадян.

До речі, у язичників не в ходу були ідеї добра і зла, вони вважали і вважають, що світ просто об’єктивно населений РІЗНИМИ істотами. З ними можна взаємодіяти, можна їх не чіпати, але у них немає якогось одного головного, або особливо хорошого/поганого. Світ та його мешканці просто є. Треба з ним синхронізуватись і жити в гармонії з усіма, бути частиною світу. Праці товаришів типу Юстина докорінно порушили цю ідею.

І от здавалося б? Де той ї*банутий римлянин, а де кіно? А ось прямо тут! Лише вдумайтеся в цей концепт… Будь-яка тонка істота = зло, будь-яка взаємодія з кимось крім ХЕ = горе, біда та страждання. Духи – злі, демони – злі й підлі, джини – злі й неадекватні, біси – це взагалі наріжний камінь усієї їхньої ідеології, хоча, між іншим, дальрами – це скривджений людьми клас, який займається природою. Ну а зло – поняття каламутне і невизначене, під яке можна підставити будь-що, було б бажання. Що й стало основною усієї європейської «демонології» (ні), де будь-який інферн чи язичницький бог – це щось огидне, смердюче, яхвехульне і взагалі малоприємне. Ви бачили якісь ІНШІ фільми з цього приводу? Ви бачили кіно, де демон не виставлений кровожерливим виродком? Якщо вони і є, то їх дуже мало, а саме слово «демон» (та й джин, ну що вже там), стало загальним у негативі.

І з цієї ж ущербної ідеї Юстина та товаришів росте інша ідея, на якій паразитує Голлівуд: усі демони жадають і прагнуть пробратися у світ людей. Нахріна, а головне навіщо? (с). Причому вибирають для цього якісь зовсім неправдоподібно дивні тіла, наприклад, дітей («Астрал») і підлітків із глибинки США, якихось відсталих чи зашуганих… Згадаймо висер «Реінкарнація», який і сам по собі неймовірно тупий, так ще більше тупіє наприкінці: король Пеймон вирішив вселитися в підлітка з американського глибинного села. Король Пеймон – ідіот? Він не міг вселитись у Джонні Деппа? У держсекретаря США? Навіщо йому взагалі вселятися в будь-кого? Щоб що? Щоб потім років 50 погнити у хворому людському тілі та здохнути, як усі? Ну і там… до школи за нього ходити, сплачувати страхові внески, та й оце все. Йому зайнятися нема чим?

Логіки в цьому неймовірному маренні немає, але фільми про злих демонів, які рвуться у світ, а їм протистоять добрі попики з книжкою та перехрещеними палицями, з’являються щороку. Стабільно, як грибочки після дощу. Це не нове. Так, є фільми в рамках Гоетії, які в принципі, хороші як фільми (якщо дуже-дуже абстрагуватися), наприклад фільм «Остання зміна» 2014-го року. До речі, там теж чомусь ГоловГад – Пеймон, чогось він усім спокою не дає, хоча Пеймон – не демон, а управитель стихії повітря та родич Стрибога. Або класика типу «Дитина Розмарі». Але якщо включити мозок, то дивитися цю парашу просто неможливо, навіть як кіно.

І ось що мені особливо припекло: у фільмі «Заклинання джина» ми бачимо прогрес цієї теми, причому я особисто бачу його вперше, і це трохи лякає. Гаразд, десь там демон на обличчя жахливий, хоче крові (навіщо?) чи лякає когось (навіщо?!), бачили все це мільйон разів. Але я вперше бачу, щоб демон був виставлений повним виродком. Тому що з моральної точки зору, інферн, показаний у фільмі – це не просто якийсь рядовий монстр, це саме найповніша, найчорніша мерзота.

Просто вдумайтеся у посил фільму: хвора дитина хоче одужати. Маленький хлопчик, сумує за мамою, пережив страшні випробування, просить повернути йому голос. Юстин би напевно бурхливо сквіртив від цього фільму, тому що джин не просто обманює очікування дитини, він її весь фільм жорстоко (іноді фізично) мучить, потім приймає вигляд матері (!!!), а потім обрушує на нього повне сирітство і таке почуття провини, що… Ми бачимо тут інферна не просто психопатом, а садистом, причому якимось неправдоподібно відбитим. Окей, якби просто пропаганда, але вам не здається, що таке вже ЗАНАДТО навіть для кіно? Це просто ні в які ворота.

І що мене особливо розлютило – цей фільм дуже непогано знятий, там гарні актори, хороші ефекти, монтаж і зйомки приємні. Фільм багатьом сподобався. Ніхто ніби не помічає цієї деталі, яка особисто мені просто вивернула всю душу і дуже надовго зіпсувала настрій. Тобто людям нічого тут не здається дивним, зайвим, нелогічним… Для них нормально зжерти цей посил «не лізь у тонке – там тільки виродки, з’їдять або залишать голим-босим і без сім’ї». Ніхто не розглядає тонких істот як особистостей, у яких своя культура та історія, у кожного з яких свій характер, свої переживання та уподобання, які можуть відчувати любов і співчуття. Вам у глотку грубо пхають ідею, що вони всі – зло, і нікому до цього немає діла. Але чому? Ви так зрослися з цим усім?..

(c) Mylene Maelinhon \ матеріал Archaic Heart