Про безсмертя (Maelinhon)

Професор в університеті:
– Недороблений реферат – то не біда. Головне, коли будете робити дітей – доробіть їх!
А то потім приходять недороблені діти і приносять недороблені реферати. І ніяк не розірвати це замкнуте коло.

Кумедна вчора була розмова – про дітей, про продовження роду та увічнення в комусь своїх генів та Чебурашок. Відсилання до статті «Дао де Кастанеда» і пошуку себе.

Є у людей таке болюче місце: не маючи ані себе самого, ані мети у своєму житті, вони інтуїтивно бояться повністю зникнути в момент своєї смерті. Панічно бояться небуття. Тобто їм здається, що коли вони помруть і після них нічого не залишиться, то все це начебто було даремно. До речі, правильно здається. Але є тут одна хитра яма.

Переважна більшість сучасних людей зрощена на спотвореному монотеїстичному сприйнятті світу, завдяки чому в них проявляється надзвичайно потішний баг свідомості щодо продовження себе. З одного боку, вони підносять все духовне, паралельно вважаючи все тілесне якимось злом, і не те щоб чимось негативним, а негідним, дрібним і не вартим уваги. З іншого боку, стикаючись із питанням «А що ж після мене?», вони чомусь намагаються продовжити себе за допомогою тілесного, а саме – народити дітей. І побільше, а то ж такі цінні гени (ні) просто пропадуть і все. Начебто це допоможе щось залишити після себе, і так ти не будеш забутий.

Будеш.

Адже особистість може продовжуватися і жити тільки в духовному. М’ясо помре, і м’ясо від м’яса теж помре, в м’ясі у нас тут нестачі немає та й ніколи не було. Так що ілюзія щодо залишення генів дуже смішна, тому що більшість людей не пам’ятає навіть своїх прабабусь і прадідусів, не те що чужих. Вони когось народили і все одно зникли, їх ніхто не пам’ятає.

А от ви знаєте Платона? Чи Арістотеля? Так, звісно, знаєте. Хто не читав, той хоча б чув. А Сальвадора Далі знаєте? Вам потрібно пояснювати, хто такий Ейнштейн чи Бетховен? Та що там Бетховен, Джоан Роулінг! Мерилін Монро, Стівен Хокінг, Тутанхамон? Наполеон? А ви колись відчували вдячність до людей, які винайшли пральну машину або інтернет? Я – так. Впевнена, що в кожній сфері життя є маса імен, які перевернули ці сфери і вивели життя на новий рівень, хтось на слуху у всіх, хтось – у багатьох, але ніхто не забутий. Тобто могли пройти сотні і тисячі років, а ми пам’ятаємо цих людей, знаємо їх, зберігаємо їх портрети і те, що вони зробили для цього світу. Вони померли, але не забуті і живіші за всіх живих. А чому?

А тому що вони живуть в тому, що оточує кожного з нас. В ідеях, у винаходах, вчинках, у втілених змінах. Вони живі в духовному. Ви кожен день користуєтеся речами, які хтось винайшов і яких хтось до вас досягнув. У них ви буквально бачите реалізацію чужого дао. Донна Стрикленд, наприклад, стала Нобелівською лауреаткою, і завдяки їй ви можете зробити лазерну корекцію зору і взагалі «лазерні» хірургічні втручання. Світ це запам’ятає так само, як запам’ятав, наприклад, Уільяма Мортонa, який у широкому сенсі винайшов загальний наркоз. Хтось добився прав для людей і епохальних законів, хтось винайшов те, що полегшило життя, хтось придумав двигун, хтось здійснив революцію в сільському господарстві і нагодував людей. Так й чого гріха таїти, ми часто пам’ятаємо і тиранів. Хтось найбільше людей убив, і він теж не буде забутий. Як то кажуть, не можеш бути хорошим прикладом – будь суворим попередженням.

Тобто зараз, у 21-му столітті, ви все ще користуєтеся науковими класифікаціями Арістотеля та напрацюваннями Бетховена в музиці не тому, що вони були чиїмись батьками, правда? У Бетховена і Сальвадора Далі не було дітей, принаймні офіційно, і це ніяк не вплинуло на їхнє безсмертя. Вони продовжили себе, нікого не народивши, і ми їх пам’ятаємо не за генетику, а за інші речі.

Навіть якщо ми маємо справу з династією, де «і тато, і мама, і син…», то все одно Марія Кюрі – насамперед нобелівський лауреат і новатор у фізиці, а вже потім мати Ірен Кюрі. Джордж Буш старший, в першу чергу, президент, керівник розвідки, дипломат і десь наприкінці списку – батько Буша молодшого. Тому що бути батьком не означає опис досягнень цієї людини, просто так збіглося, що її спадкоємець теж став величиною.

А хтось пам’ятає батька Арістотеля? Чи його дітей? Ось я, наприклад, не знаю, чи були у Арістотеля чи Олександра Флемінга діти. Ну, може, й були, може, не було, ми їх пам’ятаємо не тому, що вони чиїсь батьки. Мільярди батьків і матерів цієї планети були забуті, навіть якщо в них були десятки дітей та їх безцінні (ні) гени не пропали даремно. Цікаво, що ми їх не пам’ятаємо навіть у відомих особистостей. Ми пам’ятаємо те, чого вони самі досягли, і це чудова відповідь на головне даоське питання «Хто ти?» та побудови особистості.
– Хто ти?
– Я той, хто винайшов двигун.
Я той, хто визволив світ від раку. Я антибіотики винайшов. Я вигадав автомобіль. Я домігся прав для жінок. Я зрозумів, як полегшити життя хворим. Я вирішив проблему голоду. Я придумала посудомийну машину. Як вам?
А як вам таке:
– Хто ти?
– Я – тато Колі Іванова.

Звучить якось дивно, так? Тобто ти переспав із якоюсь тіткою, вона народила. Ну молодець звичайно, але це може провернути майже кожен чоловік у світі, в чому тут безсмертя? Або ти сам – тітка, що народила, і всі твої досягнення – гарне репродуктивне здоров’я. А чи можеш ти написати «Поетику» або винайти новий жанр у музиці? А в чому взагалі мета твого життя? Навіть якщо ти тато/мама Арістотеля, про ТЕБЕ це нічого не говорить. Тебе в цьому досягненні немає, навіть якщо ти був йому найкращим батьком у світі, у ньому є лише досягнення самого Аристотеля. З твого там лише те, що Сальвадор Далі відправив своєму татові в конвертику. Підписавши «це все, що я тобі винен». Мабуть, ненавидів він свого тата, і мабуть, було за що.

Отже, власний розвиток та досягнення важливіші? Саме в них – безсмертя. Суть безсмертя, суть особистості не в генетиці, не в м’ясі, не в самому житті, як процесі. Ви – це не ваше тіло, не те, що ви бачите в дзеркалі і, тим більше, не ваші діти, які, по суті, особистості, рандомно підкинуті вам кармою. Ви – це те, що ви з себе створили, і те, яких цілей ви досягли, бо в кармічній механіці та історії кожен сам за себе. І саме іронічне тут те, що навіть у Гітлера було цілком оформлене дао, а в тата Колі – ні. І кого з них пам’ятатимуть через віки?

В принципі, ваші цілі та ваш розвиток взагалі не можуть включати інших людей, як базову величину, тому що кожен розвивається окремо від решти і має свої особисті підсумки після смерті. Кожен приходить у цей світ один і йде з нього теж один. Піднявши себе до якихось прийнятних рівнів розвитку, ви вже можете зайнятися новими поколіннями, але пам’ятайте, що вас в них не буде. Вони теж самі по собі. Якщо ви цілком і повністю жили заради когось іншого (чоловіка, дітей, батьків), то ваші зусилля і все ваше життя зникли даремно, ви нічого не досягли, ніяк не виросли і не стали вищими за себе самого, нічого після себе не залишили і будете забуті. Тому що навіть найвдячніші діти — це обмежене коло людей, разом із якими пам’ять про вас зникне. І навіть якщо ви були ідеальною мамою, то ви лише сприяли розвитку когось іншого. А що з вашим власним розвитком?

Тут може скластися враження, що я якось радикально висловлююсь проти дітей. Ні. Я не закликаю відмовитися від дітей та викинути на мороз наявних, я лише закликаю не пов’язувати їх ані з продовженням себе, ані зі своїми життєвими цілями. Діти – це гості у вашому житті, сторонні люди, яким ви допомагаєте вижити. Та й взагалі, штука нестабільна. Вони вас не продовжують, і ви, по суті, не надто впливаєте на їх розвиток — масу народу добре виховували і дуже любили, але вони так і залишилися ніким. І навпаки, багато відомих людей досягли всього не завдяки батькам, а всупереч їм.

Тож не беріть на себе зайвого, займайтеся собою. Ніколи не прив’язуйте свої цілі та свої помисли до інших людей та нелюдів. Пам’ятайте: після вас мають шанси залишитися лише ваші ідеї та зміни, більше нічого.

Перед появою дітей потрібно спочатку довести до пуття самого себе, інакше вам не буде чого дати цим новим людям. Ти сам нерозвинений і тупий, а намагаєшся допомогти розвинутися іншому. І тоді виходить, як у тому анекдоті про недороблений реферат.

Багато хто, звичайно, заголосить, що дао можна шукати роками, а фертильність – штука не вічна. Я кажу вам: та й хер із нею. Якщо ви не встигнете, нічого страшного не станеться. У вашій генетиці немає нічого такого цінного, щоб продовжити рід. Скажіть чесно: ви відчуваєте потребу допомогти іншим людям у їхньому житті чи просто боїтеся зникнути? Тому що в другому випадку, ви просто продовжите в комусь свій діабет, шизофренію або гемофілію. А якщо ви хочете щось дати іншим, тоді яка різниця, чиїм саме дітям ви допомагатимете в розвитку? Це не обов’язково мають бути ваші кровні діти, бо з цього ракурсу всі діти однакові.

(с) Блог Mylene Maelinhon