Про каламутну туманність (Maelinhon)

Ненавиджу вплутуватися в суперечки, намагаюся з усім одразу погодитись і йти у своїх справах. Бо немає нічого безглуздішого, ніж витратити години свого обмеженого часу на докази чогось, а у відповідь почути (в кращому разі) “Хм, ну ок, напевно так”.

Хоча найчастіше чуєш мат.

І хоча дебати та полеміка – єдиний шлях до демократії, мені дуже шкода свого часу. Простіше написати “для всіх”, і нехай кожен читає та думає.

Однак те, чого я так не люблю, проникає і в коментарі, і навіть заводить срачі під моїми постами, і сховатися від цього важко. А саме – хиткість, туманність та повна відсутність впевненості та конкретики в будь-якій сфері інформації та просто життя. Особливо це стосується будь-яких езотеричних, релігійних та інших слизьких тем. Будь-яка суперечка з хом’ячками із загального менталу ЗАВЖДИ закінчується одним і тим же: вони зітхають і кажуть “Ну, у кожного своя думка”. І, сумно пукнувши, віддаляються з поля бою.

Ми ніколи не дізнаємося правди…

Стільки версій навколо…

У кожного своя правда…

Все це – лише теорії, ми не знаємо всієї правди… Пук, пук, срєньк.

І інші негармонійні звуки в калюжу. І це бісить просто до червоної пелени в очах. Тому що тоді виходить, що жодна версія реальності людьми загалом не сприймається з повною довірою, а самі вони вкрай неохоче щось аналізують і роблять для себе висновки. Вони того почитали, цього почитали, набрали 7-8 різнопланових варіантів, але для вироблення своєї думки їм не вистачає чи то мізків, чи то відповідальності. І так і плавають у 7+ версіях, де все так хитко і туманно.

Відчуття, що люди, виховані в монотеїзмі та інфантилізмі, просто взагалі в принципі не вміють у конкретику. У впевненість, у точні формулювання, в остаточні висновки з подій, що точно відбулися. У відстоювання своєї точки зору і перевірку її для самих себе, зрештою. Вони дуже бояться питань про неї, полеміки, бояться білих плям у теорії та вказівки на них, бо тоді доведеться версію обговорювати, а це вже конкретика. Страшно, вирубай!

Тому що якщо ти зробиш вибір, то тобі доведеться приймати і всі його наслідки, у тому числі й удари по голові, якщо вибір був поганий, а це дуже лякає. Внутрішній татко ж заругає, або повісточка зміниться, тому й доводиться балансувати між версіями, не кажучи нічого конкретного. У тарологів ця навичка взагалі прокачана до максимуму, як і навичка перевзування у стрибку. А то раптом ти був неправий? Ось ти прийняв версію, а її потім спростували, і сталося інакше, як потім жити таким лохом? Потрібно вибрати мудро, один раз і назавжди, бо визнавати свої помилки і робити поправки в думці – ще страшніше, ніж говорити конкретно: А визнавати свої помилки і спокійно робити висновки можуть тільки зрілі особистості, в інших понти в двері не пролазять.

У світі є певний обсяг об’єктивної реальності та точних подій. Було здійснено дію, а ось її наслідки: посадили картоплю – зросла картопля. Збудували будинок – з’явився будинок. Вбили людину – людина зникла, більше не живе серед нас.

Це об’єктивно сталося, це можна перевірити різними шляхами. Класичний фактчекінг у журналістів – порівняти 3 не пов’язані джерела. Не можна ж сказати, що ми точно не знаємо, чи посадили картоплю, ніхто не впевнений, що з неї виросте саме картопля, а не огірки чи клен… Значить, об’єктивність можлива? Просто збери факти, оціни їх та зроби висновки. І ні, цитати із книг 2000-річної давності – це не факти. Цитати з книг і від будь-яких гуру – це взагалі чиєсь +1 думка, яка збільшує обсяг каші.

А є суб’єктивна думка, наприклад, “мені не подобається картопля” або “мені комфортно жити в цьому будинку”. Тобто існує об’єктивна подія і існує думка і про неї, суб’єктивна її оцінка. І ось тут та більшість і звалюється в яму з локшиною. І хронічно плутає перше і друге, видаючи особисте сприйняття за об”єктивність, а об’єктивність заперечуючи як таку. Типу, “а ось я не впевнений у існуванні картоплі, я відчуваю інакше, але правди ми ніколи не дізнаємося!”.

І в них виходять книги, статті та роздуми в дусі “а раптом це уявна картопля? А раптом її посіяли рептилоїди, я ось читав, що картопля – це взагалі метафора на наші гріхи… І взагалі, що, якщо запис вбивства – підробка, а людину викрали інопланетяни? Ми не знаємо! Ну, так дізнайтеся, блін. Для себе дізнайтеся, подумайте головою, зберіть факти, порівняйте з реалом, дайте точні визначення поняттям, додумайте думки до кінця і видайте свою версію. Відчуття, що ти попрацював над своєю думкою, воно підтвердилося і ти тепер певен – це дуже приємне відчуття. Воно дає зрілість, розвиває мислення.

Це не так складно, як здається, якщо відмовитись від концепту, що думка не може змінюватися, відкидати зайве, може бути дискутабельна тощо. Може, і повинна. У тому й суть духовного зростання – ти все приймаєш на себе, опрацьовуєш і робиш свої власні висновки, говорячи їх чітко вголос. Особисто сам ти, а не автор якоїсь книги, якому ти просто покивав. Це не є думка.

Смішно, що в такому каламутному варі з концептів, цим людям можна втирати взагалі все, що душа забажає. Якщо ти впевнено говориш повну дурню, вони все одно будуть захоплено тебе слухати, тому що ти говориш так, як вони самі не ризикують. І багато хто цим користується, на жаль, і в своїх поганих цілях.

(c) Блог Mylene Maelinhon \ Матеріал проекту Маргінальна Метафізика

Репости цього матеріалу вітаються лише із зазначенням автора та джерела матеріалу. Крадіжка інформації, тексту чи їх частин жорстоко карається, і я не про юристів. Дотримуйтесь чесності та поважайте чужу працю, тоді ця повага до вас повернеться сторицею.