Вендіго, духи Наві та про що кіно не знімають (Julay Madyara & Maelinhon)

Стаття-роздум спільного авторства нащадка уральських мансі Julay Madyara і волзьких булгар Mylene Maelinhon. І своєрідний спін-офф статті «Про Цивільне та Маргінальне».

«Білий ведмідь – полюватиме на тебе і їстиме тебе. Швидше за тебе бігає, швидше за тебе плаває. Невидимий. Якщо помітив на білому тлі три чорні цятки – передавай привіт прабабці.»

(с) билиця

Вампіри, зомбі, привиди та гнівний дух кліше

Бу. Ви помічали, що відсотків 80 від усіх книг і фільмів у жанрі містичних жахів оперують лише такими персонажами, як примари, демони, вампіри, зомбі, та іншою публікою, яка вже набила оскому і відома кожному ще з дитинства? Про інших істот практично нічого не пишеться і не знімається. І що цікаво, практично всіх найвідоміших страховищ люди придумали самі. Іноді вони вихоплювали шматки реальної інформації з каналів і хаотично ліпили з них химер різного рівня криповості, настільки ж далеких від їхніх реальних прототипів, наскільки пластиковий манекен далекий від живої людини. Так чи інакше, фільмів жахів та книжок про НЕХ – тисячі, а реального портрета тих, кого варто боятися, і досі не завезли.

Чому так? Ну, по-перше, боятися того, що ти сам собі намалював, назвав страшним і показав іншим – зручненько і безпечно. Процес і ступінь жаху легко контролюються. По-друге, людський розум так влаштований, що він завжди охочіше оперує тільки відомими йому поняттями, а от всяка аномальщина сильно виходить за рамки повсякденного, на те вона і аномальщина. Отже, описати її дуже складно і залишається оперувати відомим. Що страшне? Велика паща, зуби, дивні очі, неприродна поведінка, різкі звуки? Трупи та символіка смерті? Оце, власне, і все, що люди змогли вигадати, щоб налякати собі подібних, і набір цей, відверто кажучи, так собі. Тому що ті, хто реально «бачив деяке лайно», з об’єктивних причин, не хотіли або вже не могли його описати.

І основна проблема тут у тому, що книжково-кіношні монстри розписані дуже раціонально. Ми про них “все знаємо” і будь-яка історія з ними просто перенасичена подробицями, відомими всім з дитинства. А це створює ілюзію контролю: ага, ну тут про зомбі, зрозуміло, корпорації-віруси-вакцини… А ось тут про демонів, зараз дістануть книжку, дві перехрещені палиці і будуть виганяти… Тут прилетіла якась інопланетна фігня з сріблястого металу… Так а чого ми тоді боїмося?

Ви помічали, що загроза «я не знаю, що зараз з ним зроблю!» звучить неприємніше та небезпечніше, ніж просте «я йому зараз голову відкручу»? Цей ефект працює за рахунок невідомості, коли ми зі зрозумілого та передбачуваного заходимо на темну та маргінальну територію. Саме це за всіх часів лякало рід людський (та й не людський) найбільше у світі. Так спрацьовують самі базові, намертво прошити в мозку головні інстинкти. Наприклад, «бійся темряви». Тому що більшу частину розвитку людства як виду, людям загрожували нічні хижаки, які нападають із засідки та прихованих темних місць. А гуляючи темною печерою легко невдало впасти, зламати ногу і більше ніколи звідти не вибратися – особливо, якщо в тій же печері живе велика шаблезуба кішка (або ще щось живе, чому навіть немає назви). За рахунок гри на цій душевній струні, невідоме і таємне, незрозуміле, приховане за поворотом стіни або дверцятами шафи здатне налякати до судом, якщо автор фільму або оповідач історії вміє цим прийомом користуватися. Глядачів і слухачів до інфаркту доводить не сам маніяк, який вже з’явився на екрані, а момент ДО його появи з темної комірки або лісової хащі. Інстинкт «Рятуйся! Ось-ось щось зараз вискочить і зробить боляче!» працює безвідмовно. Хороші твори в жанрі страху залишають велике поле для фантазії, і більшість істот, що виходять за межі розуміння людей, ненавмисно цю фішку експлуатують. Тому що, хоч би як ви напружували уяву, ви не зможете передбачити те, з чим зіткнетеся в наступний момент реального життя. Що на практиці викликало, навіть у бувалих любителів хоррору, гикавку та енурез.

Нам нестрашно і нецікаво знати подробиці: це сталося тому, що 300 років тому був один чувак, який… бла-бла… і потім сталося ось це… і ось тому зараз ця примара ось така… а ось у тієї НЕХ ще виявилися ікла та очі кислотного кольору. Детальний опис ламає всю картину, і ми вже начебто заздалегідь знаємо, що простого маніяка можна забризкати з газового балончика, а вампіра до смерті затикати осиновими палицями в часниковому соусі, як і просту людину. Дуже цікаво (ні.)

У житті усілякі жахи просто собі відбуваються. Немає зловісної музики, немає голосу за кадром, який терпляче пояснює, що і чому. Дичина просто валиться вам на голову без жодних видимих причин, тому фільми та книги, де нічого не пояснюється, лякають до усрачки, бо наш розум інтригується питаннями, а не відповідями, а в житті найстрашніше відбувається раптово, стрімко і без особливо виразних причин.

Гарний приклад використання дитячих страхів та темряви:

https://youtu.be/4d0ggz0aibg?si=rHLgGWODRqwqkJFF

А в хоррорах все по поличках: вампір боїться часнику та сонячного світла, від зомбі рятує вакцина, від привидів – звичайно ж! – дві дерев’яні палички навхрест. Подихав на НЕХ часником, залив святою водою, став у захисне коло і начебто ти в безпеці. Хоча, як перевіряли вчені, навіть кішки не настільки відсталі, щоб вважати намальоване на підлозі кільце надійним захистом від будь-чого. Але людям подобається думати, що вони щось контролюють, і мають засоби впливу/захисту від будь-якої НЕХ. Спойлер: ні.

От просто уявіть собі всю абсурдність ситуації: якась потужна потойбічна хтонь виповзла на героїв книги/фільму і виявляє до них гастрономічний інтерес (хоча з мотивацією «зла» в кіно теж є великі проблеми). Герої бігають, панікують, самий неприємний авторам персонаж таки годує собою Вселенський Жах, а далі… а далі закони логіки закінчуються. У всіх сенсах. Хтось із героїв малює на підлозі захисне коло, заганяє туди вцілілих друзів, обкладається сушеними травами, дістає Животворячий Хрест, читає молитву самі знаєте кому, і в останній момент НЕХ вирішує не чіпати героїв, тому що… «Ой, та у нього ж у руках дві дерев’яні палички! І цей солоний порошок на підлозі… Ну все, тепер мені їх не дістати. Піду я додому :(».

Тобто автор твору (а слідом за ним і читачі) навіть краєм мозку не допускає думки, що проти цілком реальної істоти всі ці бабусині кола, свічки, палиці та трави НЕ ПРАЦЮЮТЬ? А чого б їм працювати, якщо сам автор написав, що це Вселенське зло, абсолют. Абсолют = найвище. Срібний хрестик для такої істоти – не більше ніж брелок на сумку. Якщо ти чомусь викликав Руйнівника Світів та Знищувача Цивілізацій, то, думаєш, врятують тебе свічки чи коло крейдою на підлозі? Усіх попередніх його жертв, вочевидь, не врятували. Але наївна віра в те, що це діє, продовжує жити, незважаючи на закони фізики та логіки. Відвернувся, заплющив очі руками – хоп, і небезпеки вже не видно. Отже, її як би і немає.

Ще веселіше, коли герої виходять на боротьбу з порожніми руками (фільми «Окулус» і «Заціпенілі від жаху»), тобто вони просто споглядають те, що відбувається, сподіваючись перемогти його чи то логікою, чи то суворим поглядом.

Головний жах у тому, що цих клішованих баянів-бабаянів у мережі та літературі сотні, тисячі, гори, туєві хучі у степені гугол. Страшилки, клони один одного, кочують із сюжету в сюжет, із сеттінгу в сеттінг, а за ними слідом тягнуться і шаблонні методи їх знищення, і купа супутніх штампів. Саме тому фентезі та містика з часом набридають навіть відданим фанатам, бо все одноманітне, типове, передбачуване, в одному антуражі. Уявіть вампіра? Блідолиций аристократ у шмотках вікторіанського стилю. Уявіть зомбі? Труп дядька Вані з Рязані, якого випадково викопав на городі онук. Уявіть привида? Ні, не треба уявляти дзеркало… Винятки з цих типажів можна перерахувати на пальцях руки фрезерувальника, бо вони вкрай рідкісні в літературі та кінематографі. І, до речі, саме тому так добре вистрілюють фільми на кшталт «Хатина в лісі», які створюють субверсію та вивертання штампів навиворіт.

А як же у реальному житті виглядають страшні істоти?.. А у реальному житті ви про них знаєте рівно стільки ж, скільки пласкоземельники про фізику. І не бачите їх. Справжнім сутностям не можна протиставити нічого, крім надії, що смерть буде безболісною. Від багатьох (більшості) просто немає порятунку, бо в кіно такого не показували, а перехрещених ціпків не боїться ніхто, крім релігійних фанатиків. Сутностям може бути неприємна якась частота енергії від цих штук, але неприємна – не означає смертельна.

Хрестоматійних вампірів (тобто залежних від крові сутностей) вдень з вогнем не відшукати, бо термін їхнього життя не набагато перевищує короткоживучий радіоактивний елемент на кшталт Астата. Наприклад так: https://maelinhon.org/rod-armaliir-vampiry-oborotni-i-drugi/ Таких суспільно небезпечних товаришів у всі часи викорчовували в першу чергу, часто лише за непрямими ознаками, або навіть за підозрою в кровозалежності. Тобто ще до того, як димут остаточно летів з котушок і починав косплеїти антропоморфну п’явку.

Зомбі водилися тільки в африканській доколонізаторській глибинці і, трохи пізніше, на островах Карибського басейну, як цілком живі, але неадекватні люди, доведені психотехніками і прийомом небезпечних для мозку речовин до стану овочевих рабів, для допомоги по господарству в багатих сім’ях. Остаточно вимерли вони лише після заборони рабства, під кінець дев’ятнадцятого століття. Але локально й далі іноді спливали розповіді жителів Гаїті та інших бідних колоній про те, як рабів-невміньків перепродували під виглядом «живих мерців». Багато в чому це був просто рекламний хід, щоб залучити найбільш заможних клієнтів, готових відвалити якомога більше грошей за вудуїстську дивину.

А привид, у своєму класичному розумінні, це не більше, ніж баг атсрального зрізу простору. Простір, який наче контейнер пилососа, вбирає в себе всі емоційні викиди живих істот. Шар атсралу – великий, брудний, очищується важко і лізти туди з власної волі подібно до бажання пірнути в стічний колектор. А розмиті, напівпрозорі фігури, які люди іноді помічають краєм зору і фотоапарати краєм фокусу – лише відбиток, об’ємне зображення об’єкта, який колись вилив в атсральний шар пару мегаджоулів енергії. По суті, це «перемотування» цієї події, як відео, без реальної присутності зображеного персонажа. Тому примарні фантоми часто спостерігають поряд із місцями масової загибелі істот або на рок-концертах, тобто там, де енергії (не важливо якої, радості чи болю) виділилася надмасивна кількість. Настільки велика, що шар атсралу в цьому місці просів максимально близько до щільного світу і став кращим для сприйняття. Живої (або мертвої) істоти там уже давно немає, а люди лякаються її зображення, яке продрукувалося в енергополі. Акваріумні рибки-півники, до речі, теж не відрізняють своє зображення від реальної рибки-конкурента, і можуть до втрати пульсу тикатися мордочкою у дзеркало. Що багато в чому зближує людей та рибок.

Від Вендіго до Лавкрафту

Так і хочеться кричати: відчепіться вже від демонів, привидів та зомбів! Серйозно, вам мало всієї світової міфології про ІНШІ страшні істоти і духів? Так багато етнічних легенд, так багато справжніх випадків з НЕХ, але ж ніі-і, люди з баранячою упертістю вимагають кашеподібної нісенітниці за мотивами маразматичних казок бабусі Європи. Зручно, безпечно, передбачувано.

Жах не буває передбачуваним, ось у чому смуток. Неможливо реально налякатися чимось цивільним, розписаним, зрозумілим та дослідженим, бо це в принципі руйнує сам концепт страху. Тому, повертаючись до метафізики та концепту «цивільне-маргінальне», справжній жах (і реальний, і вигаданий), завжди буде маргінальним, невимовним, з невідомими персонажами. Тим і страшним: ми не знаємо, що це, навіщо воно прийшло, як виглядає і чи можна з ним боротися. Тому що переляк не може бути заданий заздалегідь. Відоме нас не лякає, максимум нервує, але людям дуже не подобається думка, що вони нічого не контролюють і не розуміють.

Відповідно, якщо хтось пише або знімає про щось/когось іншого, з невідомого спектру, то його або не розуміють і висміюють, або просто вважають дивним. Як того ж Лавкрафта, який намагався описувати будь-яку цікаву хтонь та істот Безодні, іноді натякаючи на їх інопланетне чи взагалі незрозуміле походження. Або Елджернона Блеквуда, який у своїй готичній прозі розкривав теми канадського індіанського фольклору та його місцевих злісних духів. І якщо десь і виходить кіно про персонажів, м’яко кажучи, інших категорій (наприклад Пеннівайза, ю-реїв з японських хоррорів, або взагалі чогось незрозумілого із кіно «It follows»), то їх потім обов’язково запхнуть у якісь зрозумілі категорії. Щоб знову створити ілюзію контролю.

Але ж існує неймовірна кількість і розмаїття всього іншого – невідомого, не забаяненого, того, що не набило оскому і не задовбало публіку. Чому б не екранізувати міфи народів Австралії та Океанії, наприклад? Казки горян: адигів, осетинів (один із авторів тиждень нормально спати не міг, коли начитався цієї трешатини про Емінежа). Народні легенди Алеутських островів, Палау, Бразилії. Чому в місяць-молодик не можна рибалити в морі з човна, дивитися на свою тінь, а пити тільки кокосове молоко? Цікаво? Шукайте, гугліть і читайте – зіткнетеся з незрівнянним, новим і захоплюючим досвідом магічного реалізму. Це вже практично готові сценарії до хоррорів, драм та містики. Звичайно, тоді вони знову перейдуть у розділ відомого та передбачуваного, але поки що ніхто навіть не намагається.

Мало, катастрофічно мало кіно та книг про тих істот, яких реально бачили звичайні люди та практики, з ким доводилося боротися або уникати будь-якими способами. Клішований вампір і зомбі знайомі, а великий і жахливий Курупіра з бразильських зубодробильних казок – істота невідома і не має аналогій в свідомості. У результаті масовці незрозуміло, як сприймати побачене/прочитане. Зручного шаблончика під нетипового персонажа немає! Автора просто завалять негативними відгуками та критикою у стилі «ніхто не зрозумів, що ви хотіли цим сказати». І якщо такий твір хоч іноді виходить, (фільм «Оленячі Роги» наприклад, або «Пуста Людина»), люди хором кажуть: «Еее? Це про що? Муть якась, демонів не показали, привидів не показали, якісь олені та скелети в печерах… Автор напевно накурився! А з вами все гаразд, ага. І кіно, намагаючись потрапити в рамки, відразу перетворюється на збірку битих кліше та/або скримерну парашу для геноциду сердечників різкими звуками.

Адже якби публіка хоч трохи ворушила мізками, все було б набагато цікавіше.

Пара прикладів, поза маргінальною межею. В Африканській глушині описуються мавпоподібні волохаті карлики Мбуаро, зустріч з якими = гарантована смерть, причому довга і болісна. Мбуаро в’яжуть жертву ліанами і здатні голими руками відривати кінцівки. Відкриті рани жертв вони мажуть чимось гидким і чекають, коли злетяться мухи, тому що гниле людське м’ясо їм подобається заїдати їх личинками. Людина помирає від сепсису в болісних корчах кілька днів, які здаються вічністю.

Інша страшна істота, вже з легенд інуїтів – підлідна риба-сталкер. Вона реагує на людський голос і запах тіла, а почувши здобич (наприклад, ловця нерп, що пливе вздовж берега в каяку) зробить усе, щоб дістатися до неї. Від цієї риби нікуди не сховатися, і навіть якщо людині вдається упливти – вона вибереться на лід і повзтиме за ним під снігом до самого житла, де розправиться і з жертвою, і з усім населенням її стійбища. Є лише вибір – загинути зараз, у боротьбі, або трохи згодом, коли втомишся та знесилиш від переслідування.

Калопалінг – теж інуїтський герой. Він частково антропоморфний, живе в морських лісах водоростей, з яких шиє одяг. На відміну від вищезгаданих істот Калопалінг цілком усвідомлений і не розглядає людей як здобич, але час від часу краде дітей, закатованих поганими батьками. Знову ж таки, не для того, щоб вжити, а лише щоб створити для дитини сприятливі умови життя. Часто викрадені Калопалінгами діти відмовляються повертатися назад до людей, бо «у дядька краще». І не через те, що морський біс промив їм мізки, а тому що справді краще! Той лише добре ставиться, не б’є, годує вчасно, читає казки і вчить розуму. Так що дитину-інуїта не налякати фразою «Поводься добре, а то покличу Калопалінга». Той просто відповість: «Ну і будь ласка, а я йому ще й скажу, що ви на мене лаєтеся».

До речі, про невимовне. Можливо, ви знаєте, хто такий Вендіго? Ті, хто знає, хай візьмуть із полиці пиріжок. За нашими спостереженнями, духи Вендіго – це найжахливіше, що взагалі є із тонкої фауни навколо нас. І це реальна штука, яка живе в цьому світі, і живе дуже давно. Вендіго, як і всі перелічені вище істоти, – це місцеві жителі, яких людям реально варто боятися, тому що шанс на зіткнення з ними відносно високий. На відміну від демонів.

Вендіго – це не один персонаж, а цілий сонм навських духів голоду і розкладання, канібалізму та анти-трансформації в щось за межами етичних рамок. Дух ментального гниття, якщо хочете.

Є прогрес особистості, коли душа розвивається, росте, навчається, йде нагору тощо. А є регрес, причому найчастіше він відбувається в жахливих умовах: наприклад, людина потрапила до концтабору, або її кинули вмирати на морозі. Довгі дні мук, фізичні та моральні страждання, холод і голод, які в результаті змушують переступати будь-які рамки, жерти мертвечину, падаль і собі подібних, божеволіти і трансформуватися зі своєї форми. Відбувається перебудова з усвідомленого стану в… іншу істоту. І ось свіжий Вендіго вже готовий перекусити артерію колишньому одноплеміннику, щоб нажертися теплою кров’ю. Подивіться на божевільних бабок, що пережили Вітчизняну Війну. Чи не помічали, як спокійно вони їдять те, чим погребували інші члени сім’ї, і як це сходить їм з рук у плані здоров’я? 4 роки голодомору – і ти трупожер на все життя.

Індіанці та сибіряки вважають, що вендіго є духами Некро та самого його брудного рівня, Наві. Навь – це той зріз некромиру, в який безпосередньо йде злив гниття і розкладання, і супутня енергетика. І там теж хтось живе… Духи голодного божевілля, морозу, хвороб (в тому числі і сибірки) та стрімкої трансформації вниз. Про цих істот барвисто (але без зайвих подробиць) було розказано у Е. Блеквуда в оповіданні «Вендіго» та повісті Г. Федосєєва «Злий дух Ямбуя». Блеквуд узяв за основу свого шедевра достовірні індіанські легенди та оповідання колонізаторів Канади. А Федосєєв описав трагічні та кошмарні події на гольці Ямбукай, персонажі яких могли бути реальними людьми, і одним не менш реальним ведмедем, який підчепив навську заразу і став Вендіго. Про злого духа Ямбуя навіть зняли досить непоганий фільм, не особливо відомий широким масам.

Прикро, що це реально відбувалося в історії, на відміну від усіх казок про зомбі, вампірів та іншої фігні, висмоктаної з пальця підозрілої форми. Випадки масового божевілля, канібалізму, повного мороку та чорнухи, коли загони колонії або втікачі-каторжники взимку починали виколупувати ложками очі – це все Вендіго. Духи Наві й досі злітаються до братніх поховань, віддалених від цивілізації в’язниць і скотомогильників, як мухи на гниле м’ясо. З одного боку, так має бути в природі – гниль й падаль завжди хтось чистить. Але горе тому, хто випадково опинився в такому місці в невідповідний час… Адже таких істот довкола досить багато (і стіни квартири від них не порятунок). Але люди продовжують знімати кіно про демонів на основі декількох пропагандистських укурених книжок від якихось дідів із Близького Сходу.

І якщо ви вважаєте, що все це живе десь далеко, в лісній глушині, там, де дива і лісовик блукає, той час розчаруватися. Дива і лісовики «вештаються» по всьому світу, і міста – не виняток. В них живуть люди, виробляючи купи енергії, тож їсти можна прямо зі шведського столу. І у багатьох міських страшилок сучасного фольклору (типу тих, як хлопчик Коля пішов за гаражі та не повернувся) ноги ростуть небезпідставно. Не безпечні ні великі проспекти, ні двори, ні під’їзди, ні навіть власна квартира, хай вона буде завалена іконами та оберегами до самого даху. Найбанальніше, звідки до людини може повзти всяка живність – дзеркала. У статті https://maelinhon.org/o-portalah-i-zerkalah/ ми вже описували схему переміщення сутностей через стихію Тіні. У середні віки аристократи балувалися тим, що вішали в будинках дзеркала з пустотними големами у якості охоронців. Вони по дзеркальним коридорам ходять, і їм начхати, в якому дзеркалі жити. Викинув артефакт у річку – сутність до тебе в дзеркало у ванній повернеться. Фільм “Окулюс”, привіт!

Чому б не зняти фільми про це? Нині люди такого не бачили, навіть від дідусів про подібне не чули, і це явно цікавіше концепту «чергова родина переїжджає в дивний будинок».

Принцеси Мононоке та дольмени

У світі існує безліч цікавих та естетично привабливих для туриста місць. Деякі з них називаються гори, ліси, річки, водоспади, а деякі – поетичним словом «дольмени». Це такі споруди з дірявих каменюк правильної геометричної форми у вигляді будиночків/башт/etc. На старих фотографіях з мильниць знімки цих об’єктів густо «заліплені» фотоартефактами у вигляді розмитих та чітких кіл, розташованих поблизу. Давайте розберемося докладніше, з чим це точно не потрібно їсти, і чому не можна близько стирчати біля таких місць. Вважайте описане нижче технікою безпеки з вуст того, хто стикався та знає.

Такі місця, відмічені каменями (які працюють, як провідники), випромінюють енергію розпаду, смерті та гниття. Все, що потрапляє в радіус охоплення «мертв’яцької точки», стрімко псується і вмирає. Вчені навіть багато разів (неофіційно, більше заради хохми) проводили експерименти з чашкою молока, яке стрімко прокисало, постоявши всього хвилину біля дольмена, і вимірами росту навколишніх рослин – ті раптово виявлялися нетипово низенькими і кволими, і чим ближче до епіцентру, тим слабше. А от гриби біля гнилявих місць навпаки виростають розміром із кашкет, але збирати і їсти їх категорично не рекомендується, бо користі в такій їжі ніякої. Гриби, як істоти, що енергетично ростуть «навиворіт», полюбляють доступну органіку, що розкладається, як на щільних рівнях, так і на тонких, але про це буде детальніше розказано в іншій статті.

Нормальний шаман ніколи з власної волі не піде до дольмена, навіть під страхом смерті. Хіба що закине на погані камені скальпове пасмо особливо остогидлого ворога, який за життя зіпсував йому багато крові і кращої долі не заслужив. У давні часи, навіть не дуже давно, а років 100-150 тому, поки цінну інформацію не поховали під купами шизотерики, люди в лісах та селах намагалися не те щоб не спати головою до поганих місць, а навіть просто не зупиняти погляд у тій стороні під час піших подорожей та поїздок.

Що таке дольмен? Коли вмирає якийсь дальрам чи інший дух природи, його відносять до дольменів для якнайшвидшого розпаду та очищення, щоб енергія гниття не отруювала світ навколо. Колись так само чинили і люди, відносячи небіжчиків, старих і невиліковно хворих до некро-розломів, щоб полегшити процес їхнього відходу з життя та зменшити поширення енергії Ша навколо. Так, це були своєрідні «паломництва до місць сили», але справжній зміст їх стерся, залишивши замість себе шизотеричну дезу.

Як і на всякому пристойному смітнику, на дольменах гронами живуть паразити, які з метою екологічної чистоти прискорюють процеси розкладання енергії, що потрапила в рот. Саме їх видно на фотознімках зі старих камер навколо мертвих місць (і в стародавніх, розритих усипальницях, до речі, теж) у вигляді примарних кульок різного ступеня замиленості. На тонких ці істоти виглядають як черв’яки різних форм і розмірів, при тому що прилипають та обчищають свою їжу, починаючи зі шкіри на передпліччях. Вони не хороші, і вони не погані просто тому, що природі теж потрібні свої санітари, але не маючи знання про це, люди часто перетворюють природні процеси чищення простору на природне лихо. Зокрема тоді, коли пхаються в некротичні точки та розтягують паразитів по ареалу свого міського проживання.

Тепер ви уявляєте масштаби зараження гнилятиною людської популяції? Етно-шизо, рідновіри, віккани та інші «космічні» хлібці купами лізуть до цих поганих каменів перейматися «енергією предків», як мухи на відому субстанцію. А потім повертаються в цивілізацію, щедро витрушуючи гнійних черв’яків з рукавів курток на зворотному шляху. І хапаються ці принци та принцеси Мононоке за речі та поручні в автобусах, за які потім берешся ти, просвітлений читачу. А вночі їм маряться кошмари. І гуру ДайнаЛапу на черговому сеансі йоги пропише частіше сідати в позу лотоса замість екстреної чистки і порятунку того, що від обгризеної хробаками людини ще залишилося. А чому? Від порожньої голови, невігластва та спроби лізти «в духовне», не маючи навіть зачатків базової ерудиції та техніки безпеки.

До речі, зараження паразитами Наві було дуже жирно і недвозначно показано у мультику «Принцеса Мононоке» від студії Гіблі, авторства дідуся Хаяо. Коротко: молодий воїн підчепив навських паразитів, коли до нього доторкнувся дух напівзгнившого вепря Наго (він уже повністю був покритий цією поганню). Саме в районі передпліччя і саме у формі черв’яків, що звиваються, які повільно поширювалися на все тіло, поки не покривали жертву цілком, перетворюючи її на делікатесну їжу для більших духів брудного Некро.

На території нинішнього Уралу ще недавно існував спосіб заздалегідь розпізнати того, хто заразився. Людина, що підчепила навську заразу, окрім неадекватної поведінки, тяжіє до стилю одягу «червоний верх, чорний низ». Тобто під червоною кофтою чорна майка чи щось подібне. І раніше за такий дрес-код прошарені башкири та мансі могли виписати тумаків гостю і просто не пустити в селище, із зрозумілих всім причин. Людина, яка десь заразилася енергією розпаду від Вендіго, сама стає Вендіго, і вбивати її все одно, що прийняти зараження на себе. Тому тих, хто потрапив під роздачу, старанно відганяли від поселень і чекали, доки людина сама не помре в лісі від голоду і холоду, а духи ще якийсь час поповзають поруч, зрозуміють, що ловити більше нічого, і приберуться додому.

Сюди ж можна віднести і всі місця, які у малих та корінних народів вважаються «забороненими», «небезпечними» та «хижими». Хижими – буквально. Тому що в світах існують не тільки живі та рухливі різновиди духів, а й напівживі сутності-амеби, які просто сидять у просторі і здатні охопити цілу територію. У мансійських і башкирських легендах їх називали просто «місце», яке неілюзорно харчується людьми і більш-менш розумними істотами, що пробігають поблизу. Достатньо лягти спати на милій лісовій галявині, де надто тихо, а вітер ходить кругами або закручується у вирву… і за кілька тижнів, а то й днів, від людини не залишається нічого живого та людського. Жертви «місць» або реактивно божеволіють, або вистрибують у вікна, або вмирають з невиразних причин, від того, що місце з’їдає їх з тельбухами. І ніхто до ладу не може пояснити, чому так швидко згоріла раніше здорова людина. А нині у таких мальовничих місцях ще будують гарні житлові комплекси а-ля «Лісова Казка»

Додатковим паливом нічного кошмару є і те, що хижі місця зустрічаються навіть у людських містах (тих, що молодші за 300-500 років), на місці нової забудови, та й взагалі де доведеться. Наприклад, в Єкатеринбурзі є няшний ставочок біля парку Камвольного Комбінату на ім’я Муха, який досі харчується собачками і масово жер утопленців у дев’яності. Біля нього парадоксально часто рве каналізацію, через що навколо 24/7 відчутний мерзенний запах гниття і тухлятини. Один із авторів статті дуже радить співвітчизникам рідше гуляти біля Мухи і не кидати у воду ціпки. А те, що в 1979 році по тому району міста ще й пройшовся спалах сибірки, тільки посилило й активізувало погану поведінку голодуючих місць.

Часто хижі місця з’являються на місцях колишніх скотобоєн та братських могил. Але з’являються вони не з повітря і не «хтозна звідки», а з тих самих розломів тонкого простору, які ведуть прямо в Навь, до нижніх шарів Некро. Одним з показових прикладів є річка з красномовною назвою Мертвовод (що вже натякає) біля міста Вознесенськ в Миколаївській області України. Знаходиться вона всього за 50 кілометрів від міста, і в 2022 році дуже щільно поїла людських смертей поруч із собою. У середньовіччі Мертвовод часто бував червоним від крові трупів, які скидали з берега під час воєн, притягуючи жертв до себе. Ще раніше, сармати та скіфи сплавляли цією річкою мерців у море. При тому, що не тільки сама річка веде в прямий розлом у Навь, а й мешкають там поблизу не менш приємні істоти.

Так що, вирушаючи кудись у похід, буває корисно дізнатися про точний переклад назви місця, де ви збираєтеся поводити час і робити стоянки. Тому що в архаїчних назвах відбивається суть місцевості. І альпінізм на скелях Сорумн Вільт’ят («Мертве Обличчя») або сплав річкою Турманвіт («Темна Вода») може закінчитися плачевно для всіх його учасників.

Бачите, як багато цікавого і моторошного знаходиться прямо поряд з вами і без будь-яких демонів? А ми ж буквально лише чиркнули по верхах інформації, не вдаючись до подробиць та описів. Вважайте, що це наукпоп з метафізики .

Підсумовуючи все вищесказане, слід запам’ятати, що єдиний вірний шлях для людини не стати жертвою в цьому великому і повному неказкових чудес світі – це правильно трактувати свої відчуття і ніколи не ігнорувати закладені в мозок механізми розпізнавання небезпеки. Якщо тобі здається, то тобі не здається(с). Боїшся – не лізь, не тикай палицею, не пробуй на смак, не лягай спати будь-де, не займайся сексом і не кидай сміття в тих місцях, де відчуваєш «щось не те». Не тягни долю за яйця, якщо поруч виявилася невідома істота, з якою ти не здатний ні впоратися, ні захиститися. Людська чуйка рідко підводить, якщо вміти нею користуватися. І у питаннях тонкої безпеки краще перестрахуватися, тому що розслабленість завжди закінчується фатально. Навіть якщо не для вас, то для ваших друзів і близьких – хоча б у цьому кіношні жахіття не брешуть.

Вам є чого боятися ночами.

Julay Madyara & Maelinhon (с) Матеріал проекту Маргінальна Метафізика \ Archaic Heart