Упайя Плутону: Радіація та Жахи (Maelinhon)

Я стою перед домом де я виросла, і дивлюсь на під’їзд що стоїть навпроти, знаючи на пам’ять кожну деталь старих, післявоєнних віконечок і гарної білої ліпнини. Вечір травня, захід сонця, суцільна тиша і штіль. Мені приємно тут знаходитися, тут пахне такими знайомими заростями бузку, терпкою деревною смолою з маленького парку поруч, і чимось іще невловимо знайомим та привабливим для мене. Прогулююсь по вулиці, оглядаю свій будинок, заглядаю у своє вікно, від якого поїхала 17 років тому, вирішую зайти у парадний.
Він мене дивує. Велике приміщення, якого там ніколи не було, заставлено старовинними меблями, вкритими золоченими емалями, візерунками та дивовижними скляними вставками. На один з комодів спирався спиною чоловік років 40-50, такий собі харизматичний волоцюга у зношеній шкіряній куртці та старім крислатім капелюсі. Є такі обличчя, об’єктивно негарні, але яскраві, що запам’ятовуються й наче вкручуються у твою пам’ять назавжди. У нього саме таке обличчя. Грубувате, з великим підборіддям в важкими бровами, масивним носом і маленькими, на подив молодими очима. Чоловік дивиться на мене з іронічною цікавістю, водночас підсьорбуючи щось несподівано рожеве з дуже старої, каламутної скляної пляшки.
– Вітаю, Мілен. Я Домаха і я почув.
– Провалля. Я прокидаюся у себе вдома. Прокидаюся від звуку двері, що відкривається. Перша думка – чоловік забув закрити двері, та їх відкрило протягом, треба встати та зачинити, але я не можу поворушитися. Параліч. Відкриваю очі та бачу, що в квартиру зайшов сусід, відомий в будинку шизофренією та дивними нападами агресії. Сідає на ліжко, погладжує мене по щоці, шкіриться… Стрибок і я відчуваю що на моїм горлі замкнулися крижані, тверді пальці, а його обличчя – геть близько до мого. З-під комору сусіда вилазить декілька дрібних сколопендр, падають мені на обличчя і мене паралізує повністю, зсередини – жахом, ззовні – паралічем, і я хочу кричати щосили, але вдається лише невиразне шипіння.
А сусід раптом говорить голосом волоцюги:
– Ой, подивіться-но! Страшно тобі? А двері треба зачиняти, дівчинко, і ключі не давати кому попадя. Дала ключ від дома і від себе всім хто попросить, а тепер скаржишся, що зраджують та шкодять? Що ж, поміняй свої двері, передивися затвори та всіх, хто має до них доступ. А інакше… – він не договорює, і з посмішкою дістає з кишені ще одну стоніжку, що вони є моєю фобією #1, і демонстративно саджає її мені на шию.
– Кричу від огиди та провалююся назад у під’їзд. Домаха все так же само підсьорбує свій дивний напій та мовчки шкіриться, а я сиджу на підлозі та реву від пережитого жаху. Нарешті, ставить пляшку на вишуканий столик і каже:
– Нумо, витри шмарклі. Те, про що ти просиш – реально, але як ти це потягнеш, якщо не пораєшся з дурницею штибу пари злостивців? Ти ж потонеш у серйозній хвилі негативу на свою адресу, дівчинко! Думай! Думай і працюй, і не пускай кого попадя до себе в душу, бо до мого гніву тобі ще далеко. Але то таке, особисто тобі… про що ти хотіла знати?
– Ти ж є граха Плутона? Я хотіла пізнати тебе…
– Пізнати мене? Що ж, це нескладно. Подивись у двір!
– Дивлюся у двір і розумію, що сутінки стають щораз неприродними, запалено-червоними, з жовтувато-гірчичним підтоном, наче на весь світ наклали фільтр – червонувату сепію. Причому повзе вона з тієї самої пляшки, звідки пив волоцюга. Десь на рівні інтуїції розумію, що це світло радіоактивне і буквально розкладає все живе, гноїть і утробно гуркочучи, поглинає гнійні маси.
– Домаха раптом грубо хапає мене за руку вище ліктя, і ми назнарошки неквапливо йдемо уздовж вулиці, що стрімко гниє. Фарба на будинках і гаражах облазить, вони вкриваються іржею, асфальт розсипається в порох, дерева перетворюються на коричневі купи гнили та тирси. Мені бридко та страшно.
– А ось він я! Це – я.знаєш, що таке абсцес? Це коли в тіло потрапляє щось чужорідне та шкідливе, а тіло не може це витіснити інакше, ніж з купою гною.

Це місце набрякає, болить, стає епіцентром запалення, але вичавити чужорідне тіло не можна, допоки абсцес не визріє, як стиглий плід, поки нижній шар шкіри достатньо не прогниє, щоби гній вийшов назовні, відкривши собі шлях. Раніше свого терміну він не вийде, пізніше – буде запізно… Таким чином відбувається очищення від нечистоти.
– Я є згноїтель, Мілен. Я є розклад, гниття і гній. Але подумай про те, що таким чином тіло очищується від старого, хворого, запаленого, непотрібного… Країна очищується від хворих і старих з війною. Біль від тирану дає революції. Світ очищується від зайвого катастрофами та повенями. Свідомість очищується шляхом болю та втрат. Чистота та новина дорого коштують, як і сила, тому що в будь-якої монети є два боки. Я – це хвороблива пристрасть і ревнощі, пихатість, деспотизм і жага до влади, неповага, кривавий заколот і садизм, мстивість і репресії, де життя нічого не варте, а особистість кожного мізерна перед натовпом. Я – цей натовп! – він шкіриться. – Але я ж і сила, згуртований колектив і його лідер, я – мета і сили її досягти, я – праведний гнів і влада над розумами! Марс – перший мій лик, лик воїна та лідера. Згноїтель та руйнівник – другий мій лик, лик ката, але й вищого лідера.
– Він жбурляє пляшку кудись за гаражі, вона розлітається в друзки і колір повітря стає геть червоним, я відчуваю це як суміш радіації та електричного струму, енергетика і сутність Плутону ширяє в повітрі подібно до цієї суміші.
– В тобі наприклад запалені старі зв’язки… – задумливо каже Домаха. – як мертві змії, вони простягнуті крізь серце і не дають тобі дихати, ці твої улюблені мерці та зрадники. А уяви собі, ніби вони загнили та вийшли? Хочеш так? День болю замість десятиліть? Ха! Подивись на ту будівлю! – його хватка стає болючою. – уважно дивись, не відвертай личко, я сказав!
– Я покірно дивлюся на будинок і розумію, що він геть повністю забитий, навіть димоходи. Мій погляд наче провалюється у нього, і я бачу як у кожній кімнаті, у задусі, у тьмяному світлі старих, закопчених лампочок і радіоактивнім тріску, лежать люди. Хтось на ліжку, хтось на підлозі, хтось на кріслі… Якийсь гидотно товстий оголений чоловік лежить у порожній ванні та труситься з лихоманки. Вони всі без свідомості, але живі, наче у глибочезнім та хворобливім сні. І я розумію, що вони гниють. Гниють зсередини, чорніють від інтоксикації та болю, але не прокидаються, а продовжують лежати у цім жахливім домі.
– Мені стає зле, але міцна та жорстока рука змушує мене стояти на місці та дивитися:
– Чому це з ними відбувається?…
– Вони вже небіжчики. Вони були слабкі та впустили в себе те, що гноїть мозок: страх, нетерпимість, пихатість, жагу до наживи та жорстоку, чорну невдячність. Впустили, а випускати не хочуть! Цінують це лайно, цінують свої образи, претензії, статуси та жалюгідні титули. Вони закрилися від світу та нового, зациклилися на собі самих, не бажають працювати над своїми тріщинами, відпускати старе та шкідливе. Що ж, нехай насолодяться цим сповна! А десь проходить точка неповернення… Дивись на товстуна. Цій людині треба більше, і більше, і більше! Розкошів, грошей, влади, їжі.
– Повний чоловік, придавлений власним черевом, починає корчитися у ванні та стогнати. Гидотно-желейне, біле черево роздувається від гною і чорніє, з рота починає витікати жовта слина з кров’ю. Все навколо давно червоне, як світло у фотолабораторії, все тріщить від радіації та якихось білих, грибкових спор, що літають по дому та розкладають людей живцем. Мені вже відверто дурно, але Плутон продовжує:
– Смерть та гниття – це частина процесу життя, просто хтось починає гнити задовго до того, як його помістять у могилу. Щоби з’явилося нове дерево, старі рослини повинні згнити, щоби з’явилася нова, сильна людина, слабості та вади повинні відгнити та відпасти, і дати шлях новому. Сила йде тільки на чисте. Влада приходить тільки до того, хто до неї готовий. Я неквапливий. Моя влада – вища за таку Марса, це влада і сила такого масштабу, який веде та очищує цілі країни, континенти, цілі народи падають ницьма перед цією силою.

Слабкий її не витримає, зламається але щоби бути по-справжньому сильним, треба бути чистим. Тоді сила проходить по тілу і не ламає йому хребет, не зносить голову, не руйнує психіку… Хочеш, покажу твою найголовнішу слабкість?
– Хочу.
– Провалля. Прокидаюся в квартирі колишньої подруги, лежу на дивані. Подруга дивиться телевізор і мало зацікавлена моєю присутністю. Якимось чином розумію, що рівно через 7 хвилин рівно тут почнеться те ж гниття, що в домі з товстуном, і я можу потрапити в халепу. Мене охоплює паніка, тремтячими руками намацую на дивані свою сумку та біжу до дверей. Подруга меланхолійно дивиться услід і каже безбарвним голосом:
– Вже йдеш?
– І-іду, так.. – намацую ручку.
– Двері зачини за собою. – вона відвертається до телевізора та забуває про мене.
– Зачиняю двері, жбурляю ключі від неї кудись у кут під’їзду, і тікаю геть з цього дому, боячись навіть обернутися. Таке відчуття, ніби я залишаю там все що змушувало мене запалюватися та боліти зсередини, всі образи, біль, сумніви, дурні претензії… 7 хвилин і це все перетвориться на гній. А гній мені не треба. Вулиця, літня, світла, чиста вулиця. Світло стає менш яскравим, і я розумію, що це ранкове світло з вікна у моїй квартирі, а я лежу в сльозах. Я прокинулася. Я дрижу, але я вдячна за це тремтіння.

Mylene Maelinhon (c) матеріал Archaic Heart.

Переклад – Лют.