Призначення та пошуки себе (Maelinhon)

Настала весна, у багатьох хворих людей пішло загострення всього на світі, і моя пошта знову переповнена замовленнями та питаннями, левова частка яких починається з питання «як мені жити?». Ні, не далі. Ні, нічого не сталося. Просто як? Куди податися? Ким бути? Як вивозити все, що відбувається? І взагалі, скажіть мені, ким я хочу стати, коли виросту?

І так хочеться відповісти старим жартом про «не їдь за мною, я сам заблукав», але етика не дозволяє.

Ні, без жартів, я себе саму знаю не перший десяток років, і я досі не впевнена, що живу і думаю правильно, займаюся чимось корисним, і взагалі, що кожен мій вибір був зроблений не гарячково і не під впливом страхів або комплексів. Я не знаю, ким хочу стати, коли виросту. Я навіть не знаю, чи виросту я в щось пристойне. І це за 30 з гаком років! А ви хочете, щоб я, поспілкувавшись з вами 4 хвилини 27 секунд, мигцем глянувши в натальну карту або ще в якусь кришталеву кулю, видала: «Так, тобі потрібно змінити ім’я на Галя, продати квартиру і купити будинок ось за цією адресою, влаштуватися працювати ось на цю контору і починати вчитися. Єдиний та неповторний чоловік зіткнеться з тобою у гастрономі №2, 3 червня 2025 року. Адреси звісно видам, зараз». Так? Правда-правда?.. Все що завгодно, аби нічого не вирішувати?

Нагадує ситуацію, коли люди, які живуть у будинку, що поступово руйнується, свято впевнені, що повинен (повинен!) прийти ЖЕК і все їм там перебудувати, пофарбувати і зробити в кращому вигляді. Ну тому що якщо пофарбуєш сам, раптом вийде погано і не буде кого лаяти? Деякі навіть питання на таро так ставлять: Скажіть, а я зможу грати на скрипці? У чому мій талант? Але дивлячись на людину (навіть її натальну карту), вкрай важко по ній якось вгадати, чи вміє вона малювати чи пекти пироги. Нехай спробує і те, й те, і там буде видно, що їй ближче і краще дається.

Ну і, звичайно, коронне питання: «Скажіть, а що я вирішу в результаті в цій ситуації?». Ну, щоб уже зовсім головою не думати. Ні, я вірю, що людині погано і не сміюся з неї. Я чудово розумію цей сверблячий страх за невірний вибір і відчуття, що в житті «щось не те», але дорослі люди на те й дорослі, щоб не чекати мудрого тата/маму/боженьку, який їм не тільки скаже, що робити, але і грошей на проїзд дасть. Бо якщо вирішувати самому, то це ж можна помилитися, зробити криво, отримати наслідки… Нехай вирішує хтось інший, а я потім подивлюсь, як вийде. Ну, а я не хочу вирішувати важливі речі за інших, мені вистачає тягаря власної відповідальності та страхів.

Цей синдром безпорадності, як не дивно, аж ніяк не пов’язаний з розумом людини або її віком, ні. Він виростає з двох стовпів незрілості:
*неприйняття відповідальності та інфантилізм та *підміна понять.

Є в людському світі така чудова штука, як заміна одного терміну іншим. Але безвихідним. Так, щоби зміст зберігався, але відповідь не можна було отримати. Наприклад, вас ніхто не спитає «ви поклоняєтеся нашому богу?», але постійно чутно «ви вірите в бога?». Відчуваєте, як змістився акцент, так? Віра і поклоніння – різні речі, але відповідь «так, у бога я вірю», автоматично підписує вас на відповідь «так, вірю у вашого бога і я йому поклоняюся», хоча ви не це мали на увазі. Тобто ви або поклоняєтеся нашому, або атеїст. Літера «З»: Зручність.

Така ж ікебана і з підміною «створювати себе» на «шукати себе». Ми завжди говоримо «пошуки себе», «він поки не знайшов себе», «шукаю себе» та інші варіації дієслова «шукати». Шукати припускає, що результатом буде «знайти», і ось тут розгортається величезна смислова яма. У людини будується така зручна ілюзія, що потрібно саме ШУКАТИ, що ця інформація існує, просто десь захована. Хто сховав? Вороги! Інтервенти! (С) Треба тільки знайти цю інформацію і все відразу стане на місце! Під камінці заглядати, питати незнайомих людей, вбивати в гугл… Як там ще шукають загублене?

І люди ходять по колу, бо не можна знайти те, чого нема. Якщо інформації немає в природі, її можна придумати, створити, замінити на щось, але ніяк не «знайти». Нема в природі інформації щодо вашого ідеального проведення життя, про вашу найкращу кар’єру, про ідеального єдиного супутника та про інші казки ясельної групи. Немає такого.

Якщо ви не Геральт із Рівії, то немає у вас жодного такого призначення, яке було б десь записано і треба йому слідувати. Ви не каструля, у якої одне правильне призначення (і то варіативне), у вас тисячі опцій, які потрібно вибрати. Навіть найобдарованіший астролог чи таролог може вам лише розповісти, які у вас є ресурси чи підказати, який вибір (із запропонованих ВАМИ варіантів, а не придуманих сторонньою людиною) дасть кращий результат. А для того, щоб мати результат, потрібно знати, чого ти хочеш, інакше жодна відповідь не влаштує. Якщо немає мети, то яка різниця, де бовтатися, наче квітка в ополонці?

У натальній карті ми бачимо дані. Ага, багато енергії, хороше здоров’я, але хвора печінка, вдале особисте життя лише після 40, небезпеки у конфліктах та гарне почуття гумору… Ким можна бути з таким набором? Та буквально будь-ким! Від балерини або вчителя географії до голови наркокартелю чи президента. Ваші дані – це лише ймовірності, гіпотетичні зліпки того, що може бути, ЯКЩО ви зробите такий вибір. З гарними довгими пальцями можна працювати на будівництві, а не грати концерти на роялі. З не дуже спритним розумом – освоїти складну професію, питання в посидючості та наполегливості. Гарне обличчя не гарантує вам особисте щастя, а лише підводить до нього трохи більше можливостей.

Але все це вихідні дані, шаблони, набір продуктів, якщо хочете. З одного й того ж набору можна приготувати різотто, а можна зварити суп, а можна млинці з м’ясом чи салат… Так і з якостями – тільки ви маєте право вирішувати, як розпоряджатися самим собою, ким працювати і ким себе вважати.

Цю інформацію потрібно спершу створити. І тут ми приходимо до ями №2, навіть більшої за першу: а як створювати? Відразу на голову падає стеля з питань типу «а навіщо я взагалі живу?», «а чого я хочу від життя?», «а якщо відкинути сторонню думку, то який я взагалі?» та інші аналогічні «незручності». А щоб на них відповісти, треба спочатку зазирнути в себе, витягнути на світ усіх тарганів, виплакати образи, подолати фобії… І прийняти, прийняти це слово, що паралізує, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. А може ну його нафіг? Нехай гуру краще скаже, що найвищі сили бачать мене кухарем! Але вищим і нижчим силам на вас начхати, повірте. Вони вас аналогічно вперше бачать, швидше за все.

Що робити? Для початку – наводити внутрішній фен-шуй. Духовне зростання, саморозвиток і оце все. Не обов’язково мчати до психотерапевта чи чаклуна, бо це просто +1 чужа думка, не ваша. Просто подумайте, які люди, події чи речі викликають у вас неадекватний приплив емоцій. Наприклад, бачите в кіно зворушливу сцену, а відчуваєте агресивність і конфуз. Або згадуєте про батька і впадаєте лють та страх. А може, вам на форумі якийсь троль сказав, що у вас дупа замість обличчя, і ви розплакалися. Потягніть за це барахло, розмотайте його, витягніть на світ! Продовжуйте ставити собі незручні питання та додумувати думки до кінця. Страхи, блоки, образи, фобії та інша токсика, від якої ви хворієте на всіх рівнях – все там.

Оплакавши барахло, запитайте себе: а навіщо я живу? Яка в мене мета? Який результат мого життя мене влаштував би? Саме вас. Не маму-тата, не соціум, не чоловіка чи дружину, а саме вас. І ні, «смачно їсти, стабільно і гідно жити, а ще шубу» – це лише шлях та його рутина, але не мета. Це «як», але не «навіщо», тому що в шубі ви йдете кудись. А куди? Тут у соціуму теж багато підмін… Діти – це щоб потішити власне Его і залишити свій сумнівний геном у просторі, але не мета. Діти – інші люди, мають свої цілі, і одна людина не може бути метою іншої людини, тільки попутником, тлом або перешкодою. Шлюб – це теж щоб не бути одному, а йти з кимось разом. Але йти КУДИ? Жити, щоб що?

Мені, наприклад, не подобається, коли кажуть, що «жити, щоб їсти – це примітивно». Людина, яка задалася метою спробувати ВСІ кухні світу і всю їжу на світі, має набагато більш виразні та особисто окреслені цілі, ніж будь-який офісний планктон, який мотається з роботи додому і назад, тільки й покриваючи свої бажання їсти, спати, трахатись і не мерзнути взимку. І заради нічого він, по суті, не живе.

Американці говорять dream big. Навіщо обмежувати себе навіть у мріях і хотіти тільки жерти й шубу довшу? Чому б не хотіти винайти ліки від якоїсь хвороби? Чому не хотіти зробити своє місто чистим та затишним, найкращим містом на землі? Чи не захотіти винайти нове? Чи довести до максимуму себе? Та й хрін з ними з високими цілями, можна бажати переграти у всі відеоігри, або спробувати секс з максимумом людей, або організувати якусь секту за приколом… Ви можете одразу отримати оглушливий успіх або не отримати його взагалі. Можете потім змінити мету. Можете досягти та поставити нову. Тільки робіть, робіть же, не сидіть, не чекайте відповідей зі стелі, тому що мої відповіді нічим не гірші за ваші відповіді.

Фокус у тому, що правильної відповіді просто немає. Якщо ви самі вигадали собі життєву мету, то будь-яка відповідь – правильна. Навіть якщо ви рішуче налаштовані побудувати найвищу вежу з пачок вершкового масла, ви вже на голову вище 2/3 населення Землі, тому що у них і такої мети немає. Мине зовсім небагато років і вас закопають. Усіх нас закопають. І через 50 років ніхто вже й не згадає, як ви там жили, що їли, чи вважали своє життя гідним… А ось вежу з масла, як не парадоксально, згадають. І ліки згадають. І навіть якщо ви розв’яжете чергову світову війну – у вас була мета. Вона ж – призначення.

(c) Mylene Maelinhon / Archaic Heart